…ЯКБИ МОЛОДІСТЬ ЗНАЛА, ЯКБИ СТАРІСТЬ МОГЛА…

За вікном ХХІ століття, а життя більшості пенсіонерів України жалюгідне і найближчими роками кращим не стане. Літні люди часто самотньо помирають у своїх домівках без належної лікарської допомоги чи навіть медикаментів. Більшість з них все трудове життя працювали на благо держави, пережили лихоліття і тепер… на старість ледь животіють у глибокій бідності, у чотирьох стінах як ув’язнені. Добре, коли немічні тримаються міцно Бога і покладають надію тільки на Нього. Господь більше випробовувань, ніж може винести людина ніколи не дає.

Тільки Батько Небесний не покидає, не зраджує, не відрікається, а просто… любить, і підбадьорює, і допомагає. І минають всі труднощі. А хто здолати проблеми намагається сам… у того здебільшого «криша їде». Незламна людина керується в житті Добром, Правдою і Милосердям, які ніколи не гинуть, бо це цвіт і плід на древі християнина. Але не всі такі.

Жорстоке сьогодення ламає психіку обездолених. Байдужість ближніх руйнує земне життя.

Бідність в старості це – ганьба країни. Ніхто не знає, що чекає його в поважному віці на цій грішній землі. Хоча саме старість – майбутнє для всіх, кому Господь дає до неї дотягнутися.. Кожен з нас сотні раз отримував побажання «здоров’я, щастя, многая літа», а справжньої турботи і підтримки від друзів-знайомих – обмаль.

Тому й доводиться багатьом йти у прибиральниці чи сторожі. А декому – збирати порожні пляшки або копирсатися у смітниках.

У житті все може бути: війна, аварія, хвороба, бідність. Але… лише жорстокість і черствість приводять на казенне ліжко. На жаль, є молоді «люди», які переконані, що старенькі – списані і непотрібні речі, а будинки опіки для них будуть як склади для хламу. Бачила на власні очі, що там добре з безпекою, але… все якось не по-людськи. Не має там подиху самого життя, а відчутне очікування та нестерпний запах… смерті.

Не раз доводилося бувати в Будинках Опіки. Запам’яталося декілька випадків:

***

– Свічечка життя бабусі догоряла. Обслуговуючий персонал не звертав уваги, всі позвикали: помре – віднесем. З’явився незнайомий хлопчик років 6-7. Взяв помираючу за руку, гладив ніжно її і читав тихесенько Господню молитву «Отче наш». І так вона пішла у засвіти з ним за руку. Їй поталанило. Вона була не одна. Йшла до Бога з дитиною. І йому пощастило – він зміг те, чого не змогли її рідні.

***

– В кімнаті – дві жіночки. Одна не встає, інша – ледь-ледь ходить. Ходяча весь час допомагає лежачій. Слідкує щоб вода була у склянці, щоб з вікна не сквозило, щоб вчасно памперси міняли, при потребі кличе медсестру. І це давало життя і тій, яка це робить, і тій, яка лежить. Рецепт один на двох: завжди залишатися Людиною, не знищувати, а отримувати і цінити взаємини, любити ближнього, як самого себе.

***

 – Мав Андрій Микитович велику сім’ю: чотири сини і одну дочку.

Працював як той віл, щоб всіх поставити на ноги, вивчити, забезпечити житлом, кожному купив машину. Ще й внуків допомагав ростити, до вузів прилаштував. А собі? Та як-небудь! Аби дітям було добре!

Тягнув трудового воза до самого «нікуди…» Пішов на заслужений відпочинок майже у 75, коли вже й руки, і голова «слухатися» не хотіли.

Зносився до дірок. Зліг. Поки була жива жінка Настуня, якось зводили кінці з кінцями, доживали – не розкошували. Але… померла Половиночка …і став Андрій Микитович самотнім. Все, що мав пороздавав. Одне багатство – роки та болячки. А дітям все мало, вже й майно батькове ділять та він їм заважає. На сімейній раді вирішили «здати» в будинок опіки старця, мовляв там і годують, і доглядають, і спати кладуть в чисту постіль, чого ще треба? Навідували рідко. Та одного дня, побачивши старшого сина, батько вчепився міцно за рукав рідної кровинки і благав-просив забрати його додому помирати та син, махнувши рукою, сів у машину і швидко поїхав. Того ж дня, зняли з огорожі Андрія Микитовича вже мертвим. Плакали не тільки люди, а і небо, пішов рясний дощ…

***

– Залишилася Марія Іванівна (професійна медична сестра з 50 річним стажем) без квартири, яку збиралася після смерті подарувати онуку, якого безмежно любила. Та син, про якого все своє трудове життя дбала, оберігала, помешкання її продав, обіцяючи купити дім. Та не сталося, як гадалося. Грошей на дім катастрофічно не хватило. Прийшлося ютитися у внука, який знімав квартиру. Невдовзі єдиний син загинув на війні, внуку треба працювати, а Марію Іванівну – в дім пристарілих. Іншого виходу не було. Та і важкохворій бабусі там і наче не зле. Внук Вадим частенько навідується . Обіймає рідненьку. Вона виглядає його, щоб отримати свою частку родинного тепла, ласки та любові.

 

Життя продовжується, але… спостерігаючи за долями нещасних – на очі навертаються сльози гіркоти і безпорадності.

Кажуть: «Старість – не радість. Якби молодість знала, якби старість могла…». Те,що стоїть за цими висловами, відчуваємо сьогодні на собі.

І біди значно більше, ніж… бачать очі.

Отже, чимало українців, яких відносять до категорії «людей похилого віку», «кому за…» впевнені і переконані, що вони… нікому не потрібні. Звичайно є і тисячі людей у яких дбайливі діти. Але, на жаль, такі щасливчики становлять меншість. Решта доживає свій вік у самотності, безправ‘ї та зубожінні. Ганьба такій державі!

Страшно і те, що поступово розмивається межа між світом дорослих і світом дітей. Ця модель розвалюється перед нашими очима. Світ інтенсивно змінюється. Діти тепер не такі наївні, як колись. Відомості про все просочуються крізь усі щілини й сунуть лавиною – і правдиві, і брехливі, і дозволені, і недозволені. І зовсім скоро не стане закритих каст що звуться «діти» і «дорослі». Залишаться просто люди. Це плачевно.

Надія Бєльська.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *