І В БОЛГАРІЇ БОРЕТЬСЯ ЗА УКРАЇНУ

Галина Іванівна Смірнова з когорти істинних патріотів,які метою свого життя завжди ставили утвердження і поширення національної ідеї.

Тринадцять років в шахтарському місті очолювала товариство політв’язнів і репресованих. Зараз проживає у Болгарії, в місті Варна.

Під час гостини в Нововолинську

вдалося поспілкуватися з цією

непересічною жінкою

– Після п’ятирічної перерви приїхала на Волинь. Емоції переповнювали серце ще коли тільки перетнула кордон з Україною. Знаєте, як у тому фільмі «В бій ідуть тільки старики», – тут і небо інше, і повітря інше… Це місто ввійшло мені глибоко в душу, бо воно дало прихисток тисячам громадян, які постраждали через любов до України. Тут поховані мої батьки. Тато – Сергійчук Іван Ярмолович, визначний діяч загону УПА- Північ, котрий за свою діяльність був засуджений на 15 років воркутинських таборів. І мама, яка з трьома дітьми перебувала тривалий час на засланні.

– Галино Іванівно, чи вдалося вам дізна­тися про «білі плями» своєї родини?

 – Звичайно. Свого часу я перелопатила чимало документів, що стосувалися долі моїх рідних, перечитала справу в обласному СБУ. Мій тато разом з іншими побратимами потрапив у полон під час останнього бою з військами НКВС. У 1946 році його засудили як ворога народу. А через рік нас – маму, мене, брата і сестру – вивезли з рідного села Сьомаки тодішнього Луківського району в Сибір. Восьмирічною добре запам’ятала, як нас повантажили ніби худобу в товарняки на Ковельському вокзалі й два тижні везли в Кемеровську область. Оскільки мали п’ятнадцять хвилин на збір вночі, то їхали голі, босі й голодні, хоч це був кінець жовтня. Вночі з 6 на 7 листопада прибули в шахтне селище, де нас викинули на 40- градусний мороз.Поселили за колючий дріт в барак на три квадратних метри з 2-поверховими нарами – клопи, воші, антисанітарія і… ані шматка хліба.

– Як вдалося вижити?

– Брат підріс, і коли пішов черговий раз на відмітку до коменданта, той в силу свого людяного характеру в документі дописав йому ще рік, аби можна було влаштуватися на роботу. Це й врятувало. Непросто було вчитися у школі. Хоча навчання давалося легко, наді мною дуже знущалися і вчителька, і діти, від яких постійно чула приниження і отримувала стусани. Легше стало, коли пішла на «всіх вчителів». А ще Бог послав мені справжнього рятівника – нового директора школи, педагога високих аристократичних манер Миколу Миколайовича Пасашева, який став для мене другим батьком. Він виявився порядною людиною – пройнявся повагою до мами й жалістю до нас, її дітей, допомагав одягом, їжею. Він і потурбувався, щоб я, як найкраща учениця в класі, отримала срібну медаль (золотої дочці «ворога народу» ніхто не давав), а згодом – скерував мене до найкращого того часу в Сибіру вузу – Томського університету, який славився високоосвіченими та інтелігентними викладачами. До речі, коли закінчила 10 клас, то вийшов указ про ліквідацію оцієї ганебної фіолетової відмітки в паспорті, яка накладала негативне клеймо на всю біографію. Тому я стала вже вільною людиною, хоча згодом було чимало прикрих моментів, пов’язаних з засудженням мого тата. Свого часу мені навіть пропонували задля подальшого просування в науці відмовитися від нього. Такі абсурдні умови я відкидала, бо родина для мене було святе.

– Тим не менше, вам вдалося пробитися, зробити блискучу наукову кар’єру?

– Успішно пройшовши співбесіду, я стала студенткою механіко-математичного факультету за спеціалізацією аеродинаміка Томського університету. Після його закінчен­ня вся наша група, яка через складність навчання була малочисельною, отримала направлення на роботу в космічний центр Корольова, який знаходився в тодішньому селищі Підлипки (зараз це місто Корольов). Пройшла співбесіди, але з оформленням мене на роботу не поспішали. На останній один з членів комісії порадив повертатися назад і далі не випробовувати долю. Але я була настирливою, мала хороші знання. Тому без проблем влаштувалася на кафедру теоретичної механіки Томського політехнічного інституту. Згодом з чоловіком, фізиком за професією, перейшли в Нововосибірське академмістечко, яке на ту пору включало в себе 23 науково – дослідних інститути. Паралельно виклада­ла в Нововосибірському університеті, де й захистила дисертацію. В інституті прикладної механіки викладала напрямок по темі космічних досліджень, то мала першу форму допуску до секретної інформації. До слова, і дисертація моя містила елементи секретності.

– Наскільки відомо, свою наукову діяльність ви продовжували в Києві?

– Нашу сім’ю завжди вабила Україна – ми сюди просто рвалися. Батьки, продавши в кемеровських краях хатинку, в 1958 році переїхали на Волинь. Дозволили поселитися тільки в Нововолинську, де будували шахти. А після смерті чоловіка я потрапила до Києва. Працювала в інсти­туті підвищення кваліфікації, в апараті міністерства фінансів, де очо­лила наукову лабораторію щодо повної комп’ютеризації усіх фінансово-еко­номічних закладів України. На запрошення американських колег півтора року працювала в приватному коледжі в їхній країні. З сімейних причин переїхала до дочки в місто Варна. А коли захворіла мама, в 2001 році змінила місце проживання на Нововолинськ. Небайдужість до всього, що відбувається в Україні, спонукало мене до активності. Запропонували очолити спілку політв’язнів і репресованих. Громадською роботою продовжую займатися і там, у місті Варна, куди повернулася жити знову. Але досі залишаюся громадянкою України.

– Які враження справила на вас Україна після перерви?

– Я маю багато вільного часу, тому цікав­люся усіма процесами, що тут відбуваються. Маю свою сторінку у Фейсбуці. Душа бо­лить, коли спостерігаю за подіями. Хоча ті­шить, що наше українське суспільство стає все більш освіченим, активним. Тому є надія, що державність буде збережена, зміни­ться влада на більш чесну, порядну і патріотичну. Оскільки знайома з діяль­ністю української діаспори Болгарії та інших країн, підтримую пропозицію про те, щоб допустити до участі у виборах президента та Верховної Ради кандидатів – представників від українських діаспор. І обов’язково забез­печити голосування усіх українців за кордоном.

– Знаючи ваш неспокійний характер, у Варні ви ініціюєте багато різних проукраїнських акцій?

– Після мого приїзду ми зареєстрували гро­мадську організацію «Українська діаспо­ра міста Варна і Варненської округи», яка налічує 350 чоловік. Я найстарша, в основному це люди 30 – 50 років. Попри те, довелося виконувати почесну місію: організовувати проведення усіх заходів. Знаючи добре історію, всі віхи національно-визвольної боротьби України, я постійно розповідаю її героїчні сторінки й біографію справжніх синів і дочок, які стали національними героями. Наша організація знаходиться в прекрасному приміщенні, яке нам подарував один болгарський під­приємець, котрий закінчив Львівську полі­техніку, одружився на українці й веде зараз бізнес у себе на батьківщині. На нашій будівлі встановлені три стяги – український, болгарський та Євросоюзу.

– Галино Іванівно, вам, напевно, непросто працювати через проросійську налаштованість вищого болгарського ке­рів­ництва?

– Мер Варни – напівукраїнець, тому ставлення місцевої влади досить хороше. А от щодо їхньої загальної прихильності до Росії, то це відчувається скрізь, особливо серед молоді. Але й у таких умовах ми проводимо свої акції. Біля пам’ятника нашим воїнам, котрі загинули за свободу Болгарії (єдиний такий у Болгарії, встановлений в парку на узбережжі моря), посадили калину, яку привезла наша діаспорянка з Горохова. Часто там збираємося у дні національних свят, кладемо квіти, хоча вони часто знищуються… Прикро, що багато нерухомості в Болгарії – у власності росіян. Вони там почуваються комфортно, а на деякі свята в Софії навіть можна було побачити прапори ДНР та ЛНР.

– Які нагальні завдання ставить перед собою ваша організація?

– Скажу про те, що всі наші члени знають гімн України. Я їх навчила вітатися «Слава Україні», а всі заходи розпочинати з «Отче наш…» Раділа, коли Олег Скрипка створив марш ОУН –УПА «Зродились ми з великої родини», про що й розповіла своїм побратимам. Зараз працюємо над тим, щоб спорудити українську церкву у Варні. Бо така у вигляді невеличкої каплички є лише в столиці. І друге – клопочемося, щоб у Варні був почесний консул й з-поміж багатьох кандидатур хочемо бачити нашого представника.

– Під час перебування у Нововолинську ви не лише провідали родину, могили рідних, а й зустрічалися з друзями по духу?

– Поспілкувалася з подружжям Калі­щуків. Олександр Пилипович – це націона­льна гордість не лише Волині, а й України. Знаю, що його молитовні пісні із збірки «Безцінний скарб» звучать у багатьох церквах Європи, які відвідують представники українських діаспор. Тому вважаю, що він заслуговує на присвоєння звання «Заслужений діяч мистецтв України». Відповідне подання підготував народний депутат Ігор Гузь. Але чиновники від культури не по­спішають це робити, незважаючи на 86-річний вік Пилиповича. Тому висловлю клопотання перед міським головою посприяти такому вшануванню нашого соловейка. На загальних зборах громадських організацій національно-демократичного спрямування підготували звернення до міської влади про спорудження у Нововолинську пам’ятного знака трьом категоріям людей – політв’язням сталінського ГУЛАГу, репресованим на довічне заслання в Сибір, депортованим із Польщі в рамках операції «Вісла», яких у шахтарському місті проживало більше семи тисяч. Щаслива, що побувала в Нововолинську. Шкода лише, що не вдалося знайти портрети наших національних героїв, починаючи від Симона Петлюри і до Романа Шухевича, які обіцяла привезти у Варну своїм однодумцям. Тому доведеться сюди ще повернутися.

 Алла Лісова.

На знімку: Галина Іванівна Смірнова.

Фото автора.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *