7 ЖОВТНЯ – ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ ОСВІТИ

«ШКОЛА –ЦЕ ВЕЛИКА машина,

МОГУТНІЙ МЕХАНІЗМ,

КОТРИЙ ВИМАГАЄ ПОСТІЙНОГО РУХУ, НАВЧАННЯ

ТА ВДОСКОНАЛЕННЯ»

Незмінно у першу неділю жовтня в Україні відзначають День працівників освіти. Вчити і виховувати молоде покоління для України – висока відповідальність й нелегкий труд, і цю місію покладено на учителів, чия праця – одна з найважливіших і найблагородніших справ на землі. Важко переоцінити значення учителя в житті кожної людини. Від особистості педагога і наставника, його професійних і людських якостей багато в чому залежить доля і життя учнів, завтрашній день країни. Сьогодні ведемо бесіду із вчителем історії ЗОШ №5 – Євгенією Аполлонівною Гримак, яка 46 років віддала педагогічній справі.

– Євгеніє Аполлонівно, розкажіть, будь ласка, про себе, Вашу родину. Звідки родом і де навчалися?

– Народилася у багатодітній родині на Тернопільщині, куди вивезли моїх батьків внаслідок так званої операція «Вісла». Пам’ятаю, жили дуже бідно. У п’ятирічному віці повернулися на малу батьківщину моїх батьків – село Тудорковичі, що в Сокальському районі Львівської області, де й закінчила восьмирічку. Далі – навчання у педагогічному училищі міста Броди, яке закінчила із відзнакою у 1972 році. Спочатку вчителювала у селі Волиця Нестерівського району (тепер Жовківський), що на Львівщині, разом із тим заочно здобувала вищу освіту в Луцькому педінституті імені Лесі Українки на історичному факультеті. Викладала історію і у рідному селі до 1984 року. Згодом разом із чоловіком, котрий був направлений на роботу в Нововолинськ, переїхали у місто гірників, де отримали житло. Отже, з 1984 року незмінно працюю у ЗОШ №5.

– Ви виховувалися у сільській багатодітній родині, де завжди вистачало роботи і безліч важливих справ. Як все ж таки вдавалося і допомагати вдома, і гарно навчатися?

– Тут окреме слово хочеться сказати про моїх батьків, якими дуже пишаюся. Моя мама – унікальна жінка, шанована по усій окрузі, володіла даром медика, лінгвіста та художника, хоча з освіти мала лишень нульовий клас. Вона славилася великою популярністю та повагою у рідному селі та навколишніх, до неї часто зверталися за допомогою. Освіченими і талановитими були мої брати та сестри, які дуже сприяли аби я також отримала освіту. Хорошим садівником і майстром по дереву був мій тато, навіть мав учнів, які вчилися у нього цій справі.

– Скажіть, за 46 років педагогічного стажу, що для вас школа?

– Школа – це велика машина, могутній механізм, котрий вимагає постійного руху, навчання та вдосконалення. Учитель повинен працювати постійно, мати великий підкований рівень і йти у ногу з часом, відповідати його вимогам та рівню розвитку, щоб бути корисним, цікавим та потрібним своїм учням.

– Про яку професію мріяли у дитинстві?

– З малих літ хотіла стати акторкою. Згодом цією мрією поділилася зі своєю учителькою, яка була для мене ідеалом – Юлією Вікторівною Денисюк, котра, до речі, прибула до нас у школу зі східної України. Від акторського кроку вона мене і відмовила, наголосивши, що акторками нехай стають ті, хто у Києві, а я потрібна тут. Саме Юлія Вікторівна нас багато чому навчила, наприклад – мати власну точку зору і висловлювати власну думку. А ще у пам’яті яскравою залишилася подія, пов’язана з моєю першою вчителькою Євгенією Павлівною Погребняк. Пригадується, як до нас приїхав фотограф, що у ті часи бувало вкрай рідко. Коли усіх діток гарненько розсадили для фотографування, виявилося, що учительці немає стільця, і вона, аби бути з нами рівною, – стала на коліна. Світлину зберігаю досі, вона для мене є чимось унікальним, сокровенним. Ці обоє, дорогих моєму серцю вчительки, сьогодні, Богу дякувати, живі, а я їм зичу міцного здоров’я ще на багато, багато років.

– Розкажіть про досягнення ваших учнів.

– Найбільшим досягненням вважаю є не лише передані мною знання, перемоги у обласних чи міських олімпіадах, а уміння залишатися зі школярами у дружніх стосунках. З багатьма зі своїх колишніх учнів й досі спілкуємося, зустрічаємося, це для мене важливо. Зараз я є класним керівником одинадцятого класу, своїх вихованців знаю дуже добре, бо склалося так, що коли вони навчалися ще у молодших класах, я у них паралельно викладала українську мову та читання, а у п’ятому взяла їх уже як класний керівник. Люблю цих дітей та переживаю за вибір, який зовсім скоро їм доведеться зробити.

Приємно, що минулого року моя учениця, а паралельно і онука Анастасія Огерук здобула ІІІ місце з історії на Всеукраїнській олімпіаді. Розрадою та підтримкою є донька, яка викладає образотворче мистецтво у ЗОШ №4 та по сумісництву в ЗОШ №5, творчий дар успадкувала від бабусі.

– Ваше кредо, улюблений вислів?

– Добро – кругле. Спіши робити добро!

– Школа сьогодні і вчора, чим вони відрізняються?

– Змінилося ставлення учнів до школи. Мотивація навчання у багатьох відсутня. Але надто обдарованими є окремі діти. Біда у тому, що сьогодні, на жаль, зникла потреба та бажання читати. Не знаю яким чином, але читання книг потрібно повернути, навіть якщо це здається фантастикою. Якщо вчорашня школа не мала високих технологічних можливостей, але мала учнів, що прагнули знань, то сьогодні, у час комп’ютерних технологій та можливостей, школа втрачає тих, кому потрібне та цікаве навчання. На мою думку – майбутнє за інтелектуалами.

Людмила ТРУБНІКОВА.

На знімку: Євгенія Аполлонівна Гримак, учитель історії ЗОШ №5.

Слово про вчителя

Сьогодні ставлення до вчительської роботи різне: хтось справедливо вважає її складною і виснажливою, хтось не вбачає у педагогічній діяльності особливих труднощів. І не секрет, що наше суспільство вже звикло до негативних відгуків про роботу вчителів у засобах масової інформації.

Цю досить поширену думку спростовує своєю багаторічною діяльністю на пе­да­гогічній ниві учитель географії Новово­линської ЗОШ №2 Карпець Микола Романович. Його стаж роботи складає понад 32 роки. У наш колектив Микола Романович прийшов молодим фахівцем незадовго після закінчення інституту, а сьогодні він учитель-методист вищої категорії, педагог, нагороджений нагрудним знаком «Відмінник освіти України», який сам щедро ділиться досвідом роботи з колегами.

А повчитись у Миколи Романовича дійсно є чому! Він справжній професіонал, що не лише відповідально ставиться до обов’язків, а й понад усе любить свою справу. Саме тому в його вихованців грунтовні знання з географії і значні успіхи у змаганнях і конкурсах різних рівнів. Лише за останні 5 років Микола Романович підготував 14 призерів міських туристських змагань, чотирьох призерів міської олімпіади з географії, двох переможців обласної олімпіади з екології, його учні щороку здобувають призові місця в предметних турнірах. Спільно зі своїми вихованцями він підготував дослідницько-пошукову роботу на конкурс «Моя Батьківщина Україна», що здобула І місце на Всеукраїнському рівні. І таких успіхів безліч!

Проте насправді важливим у роботі Миколи Романовича є дещо інше. Його цікавлять не перемоги заради перемог, а діти, які за ними стоять. Бо ж працює учитель не лише з відмінниками, а залучає до роботи учнів, що не мали нагоди проявити себе. Так відкриваються нові таланти, так народжується віра дитини у свої сили й можливості.

Микола Романович відбувся не тільки як учитель, він, напевно, найкращий класний керівник у школі. Навесні пролунає останній дзвоник для його одинадцятикласників. І це у нього вже п’ятий випуск. Цікаве спілкування, походи, екскурсії, спільні справи назавжди запам’я­тають виховані ним дитячі колективи.

Багатьом здається, що це найбільш вимогливий і строгий педагог закладу, але насправді він турботливий і чуйний. Його небайдужість, людяність у спілкуванні з дітьми давно вийшла за межі схеми учитель-учень. Микола Романович виявляє батьківське піклування, коли дізнається про негаразди в родинах школярів. Він завжди захистить і підтримає вихованців, допоможе словом і ділом. Саме тому вдячні випускники знаходять час і можливості для того, щоб зустрітися зі своїм наставником. Для них навіть у дорослому житті важливо розповісти про свої успіхи улюбленому вчителю, довести, що вони виправдали його сподівання.

Можливо, для когось учитель – це просто робота, така ж, як і багато інших. А для Миколи Романовича – покликання. Це підтверджено життям. Адже траплялися складні часи, коли багатьом педагогам через матеріальну скруту довелося вдатися до заробітків. Значна частина наших колег, відчувши смак «вільних хлібів», до вчителювання не повернулася. А от Микола Романович не зміг без школи, і ми вдячні, що сьогодні він поряд із нами «сіє розумне, добре, вічне».

Нещодавно наша шкільна родина дізна­лася чудову новину і щиро пораділа за колегу: цьогоріч Карпця Миколу Романовича за значні особисті досягнення у справі навчання і виховання підростаючого покоління та вагомі успіхи у реалізації програми «Творча обдарованість» нагороджено нагрудним знаком «Василь Сухомлинський».

Так, педагогічній діяльності Микола Романович віддав значну частину життя. У минулому році колектив Новово­линської ЗОШ №2 вітав ювіляра з 60-річ­чям. Але на заслужений відпочинок ми його ще не відпустимо. Бо ж це не лише найдосвідченіший учитель географії у школі та мудрий наставник молодих колег, а й діючий член вчительських команд із туризму й волейболу. Таких педагогів у Нововолинську й справді не багато!

Дозвольте привітати Вас, Миколо Романовичу, з професійним святом. Творчої наснаги, енергії, нових звершень та успіхів у всіх починаннях! 

Аліна Островська, заступник директора з навчально-виховної роботи.

 

На знімках: Микола КАРПЕЦЬ, вчитель з географії серед колег та учнів.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *