14 ЖОВТНЯ – СЛАВНИЙ ДЕНЬ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ВІЙНА ЙОГО ЗМІНИЛА…

АЛЕ НЕ ЗЛАМАЛА. І НЕ ЗАКІНЧИЛАСЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ХТОСЬ ПРО НЕЇ ЗАБУВ

Якщо щось триває дуже довго, то ти до цього звикаєш…навіть звикають до смерті… «Гібридна війна» уже для багатьох перестала бути чимось жахливим і перетворилася на набір фактів, новин по телебаченню, які подаються під різним соусом, залежно від кінцевої мети висвітлення.

 

Путінська війна проти України, яка з кожним днем ризикує перетворитися в набагато масштабнішу війну в Європі та світі, відома не з преси чи телебачення Володимиру Йосиповичу Дармолінському, жителю селища Благодатне, який майже чотири роки був учасником  протистояння між російськими найманцями та збройними силами України. За фахом – військовий, службу розпочав ще у далекому 1979 році в Німеччині. Служив  на півночі, Закарпатті, Володимир-Волинському. За його  плечима – військово-повітряні війська, школа прапорщиків, танкова дивізія, інженерні війська, полк радіаційної боротьби (РЕП)… Після розпаду союзу військові частини розформували і Володимир Йосипович потрапив під скорочення. Довелося працювати шахтарем, начальником охорони – треба ж було годувати сім’ю, яку створив у 1983 році, та виховувати двох донечок.

– Коли Вас мобілізували і чи готові були знову одягати військову форму?

– Військовий завжди має бути готовий стати на захист Вітчизни, це навіть не обговорюється. 15 березня 2015 року військкоматом мобілізований в АТО. Спочатку – двомісячна перепідготовка на Рівненському полігоні, підвищення військової кваліфікації з артилерійського озброєння, ремонт бойової техніки у місті Оржів. Далі наш взвод був направлений у 55-ту артилерійську бригаду й під Запоріжжям на полігоні «Близнюки» перебували цілий місяць. Тільки після цього нас сформували у 2-ий бойовий артилерійський дивізіон (АДН), – це відома усім 55-та бригада, яка розтрощила чимало сєпарів. Був призначений командиром взводу. Виконували різні бойові завдання, в основному – знешкодження бандитських формувань, які там знаходилися. Тобто, розвідка вираховувала ворога, давала нам координати, наша ж задача полягала у тому, аби оперативно і точно його ліквідовувати.

– Що вдавалося найважче?

– Дуже заважали безпілотники, котрих там тьма-тьмуща! І наших, і сєпарських, і ОБСЄ. Вдень їх практично не вгледіти, зате вночі добре видно. Їх майже нереально знешкодити через малий розмір та висоту, на якій знаходяться. На жаль, унеможливлювало ве­ден­ня бою й те, що ворог прицільно бив по нас із жилих кварталів, а ми ж не могли давати гідну відсіч, бо постраждали б мирні, ні в чому не винні люди, а довкола – садочки, школи…

– Чи усього вистачало військовим у 2015?

– Тоді оснащення вже було на 80%. Проблеми виникали із бронежилетами. Найстрашніший для солдатів був 2014 рік, коли рятували звичайні люди та волонтери, бо українська армія на той час була гола й боса. А от 2016 рік для військовослужбовців став таким, як і має бути: озброєння, техніка, одяг, харчування – усе належним чином.

– Чи було страшно?

– Спочатку так. То тільки дурні не бояться. Але далі – звикаєш до усього. Навіть на слух визначаєш, що летить, і чи далеко, і де впаде… Але найстрашніше – втрачати товаришів, з якими ще годину тому сміявся, розмовляв, снідав чи вечеряв… Дуже важко відправляти їх додому, щось пояснювати рідним, шукати потрібні слова.

– А Ваші рідні як пережили ці чотири роки, знаючи, що ви на фронті?

– Рідні навіть долі правди не знали, з того, що відбувалося. Завжди говорив, що усе добре і все спокійно. Щоправда телефонував не часто, заборонялося, адже через мобільний зв’язок нас ставало легко запеленгувати, а потім обстріляти.

– Повернувшись на мирну землю, що відчули?

– Як на світ народився. Тут так незвично тихо, спокійно, навіть сонце по-іншому світить.

– Ви ж повернулися за станом здоров’я?

– Так, після двох перенесених на фронті інфарктів мене списали. Довго лікувався, пройшов  психологічну реабілітацію.

– Володимире Йосиповичу, все-таки, які люди там, на сході?

– Якщо чесно – агресивно налаштовані до наших військових. Там суцільне російське  телебачення, панує путінський настрій. Для них ми усі – бандерівці. Траплялося не раз, що місцеві мешканці підходили до наших військових і просили їсти, допомагали їм, чим могли, а вони за гроші здавали наші військові координати російським найманцям. Мені й досі огидно, образливо за цих «гнилих» осіб, бо людьми їх важко назвати.

– Як гадаєте, доки триватиме ця війна?

– Триватиме доти, доки буде путінське правління та його прибічників. Те путо так просто не відступиться від наших земель. Хоча кацапами конкретно розграбовані Донецьк та Донбас, цілі заводські устаткування вивезені з України, а їм ще мало. Росія – це злодійська країна, їй легше вкрасти, ніж створити самій. А той гуманітарний конвой у біленьких авто – це зброя, боєприпаси для російських найманців. Шкода, що наші військові не мають змоги до нього підібратися, отоді б усі побачили, яку «допомогу» шле Росія бідному місцевому населенню. Увесь жах справжньої картинки побачимо тоді, коли східні області будуть відвойовані українськими військовими, тоді й відкриються усі злодіяння сусідньої держави, а ми отримаємо жалюгідну картину – двох злиденних та убогих зон.

 

…А поки що люди у камуфляжі, які бачать війну зблизька, дивляться у її очі, втрачають побратимів… Вони стають іншими – відважнішими, відповідальнішими, витривалішими, мудрішими, сильнішими духом. Це наші – незламні українці.

 

Текст і фото Людмили ТРУБНІКОВОЇ.

На знімку: Володимир Йосипович Дармолінський, захисник України.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *