Не справджені надії

Сьогодні, пригадуючи події 14-річної давності, які ввійшли в історію як Помаранчева революція, серце наповнює двояке почуття. З одного боку – гордість за наш народ, особливо молодь, студентство, які нарешті зуміли піднятися з колін і довести, що «разом нас багато, нас не подолати». З іншого – велике розчарування, що той всенародний вогонь патріотизму, свободи, бажання і прагнення кращого життя так несправедливо і брутально погашений тими, у кого так повірив наш український волелюбний народ.
До сьогодні гріє спогад про те, як 23 листопада 2004 року я з групою студентів і учнів тодішнього ПТУ №1 у Києві, вийшовши з потяга, опустились у метро, щоб доїхати до Хрещатика. Там побачили масу людей, які опускалися до низу з синьо-жовтими і помаранчевими прапорами. Вони були веселі й усміхнені і, як по команді, скандували: «Ющенко! Ющенко! Разом нас багато, нас не подолати!»Стан душі в цей час не передати. А океан людей, який ми побачили, коли потрапили на Майдан Незалежності, що скандував: «Банду геть! Ющенко, так!», вселяв, як ніколи, велику віру в те, що в Україні зміниться все на краще, що будемо жити, так, як Європа.
Вражав той дух, що панував на Майдані, де не було ніяких хуліганів, де ніхто не лаявся, не смітив. Вся увага, все єство кожного присутнього були спрямовані на сцену, де час від часу з’являлися В.Ющенко, Ю.Тимошенко, Р. Безсмертний, О.Мороз та інші. Настрій майданівців підтримували гурти «Гринджоли», «Плач Єремії», співачка Марія Бурлака та інші. Священики всіх конфесій, крім церков Московського патріархату, кожний день молилися за мирну перемогу Помаранчевої революції.
Гостинні кияни запрошували: «Заходьте до нас поїсти, помитися, переночувати». Такі пропозиції лунали звідусіль.
Зі сльозами на очах ми дивилися на літніх сільських жіночок, які з навколишніх сіл везли мішки з печеними пиріжками, банки з салом, гарячі страви, молоко, мед, чай, щоб нагодувати майданівців, яких вже на перший день Помаранчевої революції було до півмільйона.
Запам’яталося, як на сцену, що на Майдані, виходили журналісти і ведучі телеканалів, працівники СБУ і з каяттям визнавали те, що несправедливо висвітлювали події, що відбувалися в державі, недобросовісно відносились до своїх обов’язків.
А зустріч з делегацією із Сєвєродонецька вразила найбільше. Десять жінок розповідали, як вони, ризикуючи життям, під виглядом базарників, що нібито їдуть за покупками до Харкова, пробиралися на Майдан в Київ. Вони говорили, що: «У нас многие не поддерживают Януковича, но боятся это сказать». Такі зустрічі додавали ще більше впевненості в тому, що схід і захід разом, що українці змінять владу, державу і життя в ній. Майдан був не тільки в Києві. В багатьох містах, селищах, селах Помаранчеву революцію підтримували мільйони патріотично налаштованих людей, яким не байдужою була доля своєї держави. Одним із перших на нововолинський Майдан Незалежності вийшли викладачі та студенти технікуму. Багато з них побували на Помаранчевій революції в Києві. Довго ще можна згадувати про події, що відбувалися у листопаді-грудні 2004 року. Такого підйому народного спротиву проти неправди, рабства в нашій державі давно не було. В народу з’явилася надія, відчуття господаря своєї держави.
На жаль, сталося не так. Я впевнена, що ідеали Помаранчевої революції, жертви Революції Гідності не були даремними. Знайдеться і в Україні Мойсей, який виведе наш народ на дорогу справедливості, розквіту, достатку нашої держави і кожного в ній.

Надія ЛЕВШУН, завідувач бібліотекою НЕМКу, учасник Помаранчевої революції.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *