Духовна самостійність – це певність нації у своїх силах.

 

Духовна самостійність – це певність нації у своїх силах.

Арсен Річинський. 

Упродовж усього періоду оголошення про надання автокефалії українській церкві живу в тривозі і надії. Аналізую всі відомості про боротьбу нації за її волю. Адже через 330 років визнання автокефалії української церкви це –  роки болю, крові, сліз і брехні. Пишу ці рядки з болем і надією, яку з подіями сьогодення втрачаю.

Волинь є взірцем, першоджерелом боротьби за свою церкву. Жодної замітки про з’їзд 5-6 червня у 1927 році у м. Луцьку українських церков за автокефалію. З’їзд зібрав 600 делегатів! Головою і організатором був Арсен Річинський, житель міста Володимира. Жив, працював, поклав своє життя за українську церкву. Він ще тоді, коли це було неможливо, прагнув воскресити «поругану Правду» на скрижалях зболеної історії українства.

А ми маємо можливість і мовчимо, вичікуємо. Одним все рівно  як там служать і, що це МП, іншим добре, бо це було здавна, ще інші допомагають свідомо знищити себе. Що ж ми за люди?!

Очевидно всі знають, що Арсен Васильович був лікарем, але чи всі знають, що він організовував у навколишніх селах хори, записував колядки, писав церковну музику з відгомоном народного співу, створив «Просвіту», «Пласт». Захопився елементами народної мови в богослужінні.

Арсен Васильович трудився, досліджував Євангеліє ХV-XVI ст. на Волині. Намагався віднайти витоки українського письма та розвиток української церкви. Він порівняв Новий Заповіт з Хоришева, з Остріжчини Крилоське Євангеліє 1144 р., Євангеліє з Володимира 1581 р. – які були написані українськими мовними елементами, все це вилилось у працю «Проблеми української релігійної свідомості»,  виданої у 1933 р. за яку його було і знищено. В книзі питання національності церков. Особливості духовних потреб українців і росіян. Тобто, є відповіді на усі питання сьогодення.

А. Річинський доводить, що переймання чужих ідей, поглядів – підриває духовні сили народу, затягує його на службу чужим божкам, тоді приходить смерть нації.

«Церква і Нація як форми організації людства не зможуть бути ані чужі, ані, тим більше, протирічити собі. Вони мають своїм предметом вічне».

«… Київське християнство не знайшло продовження у Московському християнстві, яке було зовсім інше – цілком протилежним. Одна з особливостей московського християнства – схильність до обрядової показової релігійності, а нехтувалось основне – внутрішнє удосконалення людини».

Арсен Васильович відзначив, що риси українського релігійного світогляду характеризуються віротерпимістю і толерантністю.

Його цікавило усе, що красило українську націю. Він займався краєзнавством. Досліджував на Волині трьохбанні церкви у стилі українського бароко XVIII ст., історію національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., давню історію Волині – розвідка «Старий город Волинь», записував легенди і перекази про Волинь, використовував світлини історичної ваги.

Арсен Васильович боровся і не переміг ціною власного життя. Залишив нам спадок, а ми стоїмо і вичікуємо, один одного нищимо. Та хіба тільки він? Чого тільки варта передсмертна поетична сповідь митрополита Івана Огієнка, викарбувана на його могилі у м. Вінніпег: «Українська церква – то наша рідна мати». «Служити народу – то служити Богу». «Любити – служити». «Мова – душа народу». «Любімо все своє рідне».

Невже вся ця історія (а це лише її крапля) нікого не збудить, не просвітить, не зворушить?!

Але я вірю у сказане ще одним мудрецем Іваном Пулюєм: «Народ, який має Біблію на рідній мові – незнищенний». Тільки хочеться, щоб усім разом усвідомити велику Правду і через 330 років поставити тверду крапку.

Надія Войтюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *